Напередодні Дня Перемоги пропоную туристам відвідати печальне місце, що нагадує про...

Спасибі@ Валентина Гарбуз за виклик знову взяти участь у челенджі #Яекскурсовод #ХарківщинаТуристична.

Напередодні Дня Перемоги пропоную туристам відвідати печальне місце, що нагадує про злодіяння фашистів у роки окупації, описане талановитим військовим кореспондентом письменником Борисом Полєвим. Перебуваючи серед воїнів Степового фронту, які визволяли Харків і Харківщину, Борис Миколайович став свідком страшної трагедії на хуторі Лиховидівка. Цей хутір, що належить до Сніжківської сільської ради, розташований обабіч траси Київ-Харків за 10км від райцентру Валки та за 65км від Харкова. Відбулися описані події на другий день після взяття нашими військами Мжинського рубежу та визволення Валок (у вересні 1943р). Пов’язані вони із нашим земляком автоматником Василем Гнатенком, котрий, як дізнався журналіст, «двадцять вісім місяців воював у болотах Смоленщини, у степах Сталінграда, у плавнях Кубані, тричі поранений, знову повертався у стрій». Про зовнішність воїна, Борис Полєвой написав, що це був "широколиций гігант, такий великий, що для нього, мабуть, важко підбирати обмундирування". Командир «богатиря» зауважив, що Гнатенко є «найщасливішою людиною в роті, бо, вважай, додому добрався». Коли боєць вирішив удостовіритися відносно майбутньої відпустки, командир запевнив: "Дам, дам, на десять днів відпущу, з комбатом про це вже домовився. - Водночас нагадав: - Тільки ж за хутір ще битися треба"...

Із нетерпінням очікуючи скорої зустрічі із сім'єю та односельцями, Василь захоплено розповідав бойовим побратимам про свій хутір з біленькими хатами та розкішними садами, про привітну дружину, яка обов'язково почастує запашним борщем та смачними галушками. "Як додому прийду - усю роту прошу до своєї хати, кабанчика заб'ю!"

Прискорюючи довгождану мить зустрічі, Гнатенко здійснив дуже ризикований, але героїчний вчинок - безшумно проповз бур'янами до ворожої позиції, руками задушив неприятельського кулеметника і, коли почалася атака, став знищувати противника його ж зброєю.

Однак у відвойованому хуторі бійця чекала не радість, а страшна біда. Змарніла від горя дружина Пелагея, навіть не привітавшись із чоловіком, повела його в сад. Василь, який сто разів дивився смерті в обличчя, від жаху зомлів. На землі лежав обгорілий труп його доньки Лізи - дівчинки чотирнадцяти років. Як розповіли сусідки, перед вчорашньою втечею з хутора п'яний ворожий офіцер намагався згвалтувати Лізу, а коли відчув опір дівчинки, то розстріляв її та наказав спалити. У вогонь фашисти кинули і маленьку сусідську дівчинку, яка закричала від страху, побачивши скоєне.

Солдат відмінив відпустку і пішов далі громити ворога, відплачуючи фашистам за горе особисте і всенародне. Закінчуючи фронтові нотатки, присвячені Лиховидівці, Борис Полєвой підсумував: «Так народжувалася ненависть до фашизму, яка зміцнювала нашу армію, робила мирних людей воїнами, що не знали втоми і страху, народжувалася свята ненависть народу, який відстоював свою свободу і честь усього людства».

Як далі склалася доля Василя Гнатенка та його сім’ї, згаданих у книзі «Ці чотири роки війни. Записки військового кореспондента», прошу розповісти жителів Сніжкова та Лиховидівки.