Любо ... Куди не глянеш, все любо в рідному Люботині: ліси, поля, сади, луки, озера.

1650 рік. Догоряє спекотний літній день, сумно риплять дерев'яні колеса возів, понуро повісивши великі рогаті голови, бредуть змучені воли.

Це переселенці з Лівобережної та Правобережної України – українські селяни, міщани, козаки, які бігли сюди від гніту польських магнатів та шляхтичів. Крім того, сюди, на територію Дикого поля втекли і російські селяни і старообрядці, які були утиснені за свої релігійні погляди. Поселялися тут і російські служиві люди, які будують укріплення та несуть сторожову службу, оберігаючи населення від нападів кримських татар. Всі вони в пошуках кращої долі сховалися в Дикому полі, дикому та не зовсім. Існує легенда про сміливця та відважного козака Любата, який нібито першим ризикнув переселитися зі своєю родиною до лісів Слобожанщини, де зростала безліч родючих дерев: дика вишня, груша, яблуня, а тому й диких бджіл тут було дуже багато. Так Любата став бортником. Все літо він проводив у пошуках бджолиних гнізд, а зібравши багатий видобуток меду, продавав його по всій окрузі. Ім'я Любати було відоме далеко за межами слободи. Кажуть, що Любата першим вирив колодязь у слободі, який потім за державними документами проходив як «Любатин колодязь», а річку, яка бере свій початок у слободі Нестеренки і несе свої води через весь Люботин (новий і старий) і впадає в річку Уди назвали Люботинкою. Так чи ні, але одна з легенд говорить про те, що слобода Люботин була названа на честь першого її господаря-бортника Любати.

Виклик: Оксана Манько

Умови участі

https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=2566429326961847&id=1536028590001931